Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст.

Образотворче мистецтво у цей період досягло значних вершин. Польські королі ХІѴ-ХѴ ст., першими з яких були Казимир Великий та Ягайло, доручали саме «руським» майстрам розписувати фресками найголовніші храми в Польщі. У фресковий розпис проникають народні й світські мотиви, пов’язані з раннім Ренесансом, хоча в цілому пам’ятки монументального фрескового живопису XIV - середини XVI ст. присвячені виключно релігійній тематиці. До кращих зразків того­часного фрескового малярства відно­сяться сюжети-композиції «Різдва Христового» й «Успіння Богородиці» (до яких введено побутові та краєвидні мотиви) стінопису Кирилівської церкви в Києві (XIV ст.), Вірменської церкви у Львові (XIV-XV ст.).

Традиційне іконописання також включає Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст. в себе певні побутові подроби­ці, відходить від візантійських канонів, збагачуючись місцевими рисами та іно­земними впливами. Високого рівня вже на початку XIV ст. досягла творчість маляра-іконописця, а потім і першого галицького митрополита, що переїхав до Москви, Петра Ратенського з Волині. Йому приписують написання ікони «Бо­городиця» у Володимир-Волинському соборі, а також так званої Петровської ікони в Успенському соборі у Москві. Митрополит Петро вважається зачина­телем московської школи іконопису.

У цілому ж до середини XVI ст. відомо дуже небагато імен українських іконо­писців переважно з галицьких міст і міс­течок. Святі на іконах того часу мають вільні рухи Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст., лагідний вираз обличчя. Постаті звільняються від візантійської умовності, нерухомості, урочистості й стають більш земними, обличчя набу­вають усе більш індивідуального виразу. Найпопуляриіші сюжети - зображення войовничих святих, зокрема Юрія Змієборця і сцен «Страшного суду». Останній сюжет під впливом замовни­ків - заможних селян та міщан - набув сатиричного забарвлення. Композиції доповнюються новими сюжетними еле­ментами, деталізацією обстановки ре­альних і міфічних подій, новими коло­ристичними рішеннями, посиленим акцентуванням декоративних елементів і виразністю рисунку з підкресленням лінійного ритму.

Ювелірне мистецтво.У зв’язку з наявністю значного прошарку магнатів, купців, бага­тих міщан суттєвого розвитку набуває ювелірне мистецтво. Із занепадом Києва Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст. поступово зникають староруські типи ювелірних прикрас і техніка, на якій їх виготовляли. В цей період укра­їнське ювелірне мистецтво опинилося під впливом двох визначальних напрям­ків: 1) західноєвропейського, переважно німецького; 2) східного, головним чином грецько-турецького. Пере-важав остан­ній, оскільки Львів славився як перева­лочний пункт у торгівлі східними това­рами, а магнати та шляхта захоплюва­лися зброєю та кінськими уборами в східному стилі (виробництво узд, сагай­даків, сідел, оправа шабель). Українські майстри комбінували ці впливи з тради­ційними давньоруськими, що дозволяло їм створювати цілком оригінальні виро­би, багато з яких розходились не тільки у Польщі, а й за її межами під назвою Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст. львівських. Однак скоро польська влада почала поширювати свою дискриміна­ційну релігійну політику й на різні галузі мистецтва. Майстрами ювелірних золотих цехів могли бути лише поляки, католики. Це призводило до певного гальмування розвитку цього виду мис­тецтва і зміни матеріалів, з яких вироблялися ювелірні речі: не з золота, а із срібла, бронзи та міді. В литті з міді та олова були досягнуті високі резуль­тати. Відливали і художньо оформлені гармати, дзвони, ліхтарі, чаші, світиль­ники, посуд.



Мистецтво книжкової мініатюри і графіки.Продовжує і розвиває попе-редні традиції мистецтвокнижковоїмініатюри і графіки. З XVI ст. графіка від-биває готичний натуралізм Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст., який мавдинамічніше трактування сюжету. Руко­писи оздоблювались заставками, вели­кими орнаментованими літерами, в ос­новному плетінковим орнаментом, бага­тим на фарби, серед яких усе ж перева­жають чорна та червона.

Традиції візантійського орнаменту доповнюються готичними рисами, а зго­дом і все більш помітними ренесансними тенденціями. Особливо високу художню цінність мають Галицьке Євангеліє XIV ст., «Житіє Бориса і Гліба», Радзивилівський літопис XV ст., Пересопницьке Євангеліє XVI ст.

Літературна мова у XV ст. в цілому ще досить слабко наближається до на­родної за винятком мови ділових грамот про спадкування і купівлю-продаж, які лишаються чи не поодинокими свідками активного формування української мо­ви Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст. в цей період. Поруч з цими грамо­тами можна поставити хіба що спроби українського перекладу певних нових на той час понять і реалій у перекладній літературі того часу.

Скульптура.У Західній Україні починається пов’язаний із західноєвро-пей­ськими впливами розвиток скульптури. Скульптура в цей період також роз­вивається як елемент архітектурного оздоблення ззовні та зсередини, а та­кож на надгробках заможних шляхти­чів, не тільки католиків, а й православ­них. Цікавими зразками погребальної скульптури є надгробні пам’ятники з розкішною плоскорізьбою кінця XVI ст. у Львові, Дрогобичі, Києві та інших містах. Погребальна скульптура цікава тим Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст., що вона не виліплювалася, а ви­різалася з м’яких порід каменю, що споріднює її з різьбою. Але це саме скульптура, оскільки вона передає об’ємність зображених у повний зріст фігур з портретними подробицями їх зовнішності, переважно одягнутих у рицарські доспіхи і ніби в невимушених позах - підперши рукою голову чи під­нявши вгору коліно. Більш поетичними і ліричними є композиції надгробків жі­нок та рано померлих дітей.

Разом з тим починає розвиватися ліпна скульптура і ливарна скульптурна пластика з металу. Цікавим зразком останньої є фігура архістратига Михаїла, що перемогає диявола.. Останньо­го виконано в драматичних, характер­них для пізньої Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст. готики традиціях. Сам архістратиг являє собою взірець рене­сансної мрії про досконалу людину. Ця композиція прикрашала будівлю коро­лівського арсеналу у Львові.

Зразки ліпної скульптури прикра­шали не лише численні львівські кос­тели, а й вулиці міста.

Живопис.Значні зміни характеризують розвиток українського живопису. Поряд з традиційним іконописом, який протягом ХV-ХVІ ст. значно еволюціо­нує, не переходячи, однак, меж тради­ційної техніки виготовлення фарб і ви­користання сюжетів, з початку XVII ст. розвивається цілком нова для України форма іконописного живопису. Одним із найяскравіших взірців такого нового іконопису є ікона «Різдво Богородиці», що зберігалася у П’ятницькій церкві Львова. Важко сказати Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст., ким вважав себе невідомий автор - іконописцем чи ху­дожником, який змалював типову мі­щанську обстановку в порівняно замож­ній львівській родині. Невідомо також, чи використовувалася його робота у церковному вжитку, тобто чи відповіда­ла така форма іконопису тогочасним смакам львів’ян. Можливо, маємо в да­ному випадку спробу експерименталь­ної або професійно виконаної учнів­ської стилізації під італійський фрес­ковий живопис другої половини XV - початку XVI ст. Річ у тім, що тогочасний Львів був центром кількох професійних цехів живописців та іконописців. При цьому старші майстри не тільки давали учням різноманітні завдання, а й самі мали постійно експериментувати в по Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст.­шуках найбільш конкурентоспроможної форми продукції. Якщо вищезгадана ікона становить швидше виняток, ніж правило, то твір Миколи Петрахновича (1635) відбивав основну тенденцію в еволюції іконописного мистецтва і довгий час прикрашав знадвору вхід до Успенської братської церкви у Львові, від чого його зовнішній вигляд частково зіпсувався. Для іконописців XVII ст. вживання олійної фарби стає поступово нормою, хоча інколи її розбавляли з темперою. Світлотіньове моделювання наближає цей іконопис до портретного живопису.

Художники більше звертаються до реального життя, малюють природу, по­бутові сцени, але провідне місце у світ­ській творчості посідають портрети. З другої половини XVI ст. формується західноукраїнська портретна школа. Відомі Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст. цілком реалістичні й майстерно виконані портрети К. Корнякта, дру­жини турецького султана «Роксолани» (Насті Лісовської), фундаторки право­славних монастирів на Лівобережжі Раїни Вишневецької, К. Острозького, дочки старости львівського братства Варвари Лангиш (бл. 1635) та багатьох львівських міщан - діячів братства. Ки­ївські портрети на полотні першої поло­вини XVII ст. до нашого часу не дійшли. Відомі лише фрескові (стінописні) пор­трети ігумена Красовського 1614 р. з Кирилівської церкви та Петра Могили з фрески у церкві Спаса на Берестові.

Одним з найраніших зразків багато­поверхових барокових іконостасів з пишним різним декором є іконостас церкви Параскеви П’ятниці у Львові. На жаль, про розвиток іконопису та жи Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст.­вопису на інших українських землях у період кінця XVI - першої половини XVII ст. судити досить важко. Внаслі­док постійних воєн і повстань у цей та наступний періоди з творів мистецтва українських земель дійшла лише мала частка, пов’язана саме з Галичиною. Але оскільки східні простори України саме в цей час посилено освоювалися переваж­но вихідцями з західних земель, різниця у рівні та якості не могла бути великою.

У другій половині XVI ст. у зв’язку з поширенням книгодрукарства виникає граверство на дереві (так званий де­реворит), яке змінює графічні мініатюри і розпис манускриптів. Основними центрами розвитку Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст. граверства були Львів та Острог. Перші друковані видання І. Федоровича були оздоблені здебіль­шого багатим ренесансним рослинним орнаментом. Найдавніший зразок обра­зотворчого граверства - дереворит «Ісус Христос» у Євангелії XVI ст. Перші в історії українського друкарства сюжетні гравюри-ілюстрації впровадив П. Беринда, подавши їх до кожного казання з «Євангелія учительного» (Крилос, 1606). З початку XVII ст. виникає новий граверський жанр - так звана народна гравюра, розрахована на поширення серед народу і покликана замінити коштовні ікони. Ці гравюри тиражувалися як листівки-плакати, а їх змістом стали складні алегоричні сюже­ти раннього бароко («Чистота яко дівиця...», «Смерть на блідому коні», «Ліствиця райська» та ін Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст..).

19. Театральне мистецтво і музична культура доби пізнього Середньовіччя (XIV - перша половина XVII ст.)

Театральне мистецтво.Зароджується також театральне мистецтво. Воно виявляється в появі справжніх віршованих шкільних драм з режисурою, декораціями і кос­тюмами, де переважали релігійні та міфологічні сюжети, а акторами були учні братських шкіл та студенти колегій. На жаль, крізь лихоліття пізніших воєн та інших катаклізмів жодна з цих драм періоду національно-культурного під­несення до нашого часу в повному обсязі не дійшла. Формується також такий жанр театрального мистецтва, як комедія у формі інтермедій на побутові теми, які виконувались в антрактах між актами поважної релігійної драми. Пер­ші дві українські інтермедії Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст., що дійшли до нашого часу, датуються 1619 р.

З XVII ст. починається історія укра­їнського вертепу - лялькової театраль­ної вистави з різдвяним сюжетом. Ви­стави відбувались у двоповерховій дере­в’яній скриньці, де на верхньому поверсі демонструвалася невеличка вистава на сюжет Євангелія від Луки, а на ниж­ньому - різноманітні комічні сюжети з народного життя. Часто вертепні ви­стави обходилися без ляльок і скриньки: ролі виконувалися вживу, але актори неодмінно носили з собою макети «вер­тепу» (використовуваної як хлів печери, у якій прийшов на світ Ісус) і «звізди», яка показувала шлях до вертепу «хал­дейським волхвам».

Розвиваються народні ігри та Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст. мис­тецтво скоморохів (виконавців і творців розважальної усної поезії, музичного фольклору).

Музична культура.Певний якісний стрибок розвитку пережила в Україні музична культура, основою якої залишалась усна народна пісенна творчість. Тексти й мелодії пісень і дум складали народні поети та композитори - кобзарі і бандуристи,­ які самі ж і виконували ці твори. Найпоширенішими народними інструментами були бандура, кобза, цимбали, скрипка, сопілка, дудка, в Карпатах - трембіта. Найпопулярнішими танцями були «козачок», «метелиця», «веснянка». З XVI ст. по багатьох українських містах виникли ремісничі цехи, що спеціалізувалися на виготов­ленні музичних інструментів.

При церквах і монастирях, у брат­ських школах та маєтках магнатів існу Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст.­вали хорові капели. До XVI ст. цер­ковний хор був одноголосним, нотний спів безлінійним і позначався спеціаль­ними знаками, знаменами, поставлени­ми над складами і словами тексту бого­службових книг. З XVI ст. церковний спів стає багатоголосим або партесним (з лат. - партія для окремих голосів). Але всі запозичення вдумливою працею перетворюються, приводяться до зла­годи з місцевими традиціями і так за­своюються українським музичним мис­тецтвом. Відомо, що у Луцьку братська школа підняла партесний спів до такої висоти, що їй заздрили місцеві єзуїти і намагалися інтригами знищити цей пра­вославний хор. Уславилися також хори при братствах у Львові, а дещо згодом Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст. - і в Києві під орудою диригентів-протопсальтів. У письмовій фіксації музичних творів поступово замість знаменної усталюється звична нам лінійна нотація, найдавнішою пам’яткою якої є «Супрасльський ірмолой» 1593 р.

24. Архітектура у другій половині XVII - XVIII ст.

В архітектурі XVII—XVIII ст. спостерігається співіснування та переплетіння різних стилів з виразним домінуванням стилю бароко. Другу по­ловину XVII ст. знаменує розквіт ново­го своєрідного стилю, який носить назву козацьке бароко. Це найменування по­кликане підкреслити, що в Україні архі­тектура бароко набуває своєрідних мис­тецьких форм і національного колори­ту. Однією з перших споруд у стилі ко­зацького бароко Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст. була Миколаївська церква на головному міському майдані у Ніжині (1668-1669), центрі одного з найбільших козацьких полків. Україн­ські будівничі творчо використали тра­диції вітчизняного дерев'яного храмо­будівництва, одягнувши сільську хрещату в плані церкву в камінь і прикрасив­ши її зовні низкою пластичних і орна­ментальних мотивів. Новий вигляд цер­ковної архітектури мав підкреслити прихід в Україну на зміну старій нової культурної еліти (козацтва) і стати на­очним втіленням її культурної про­грами.

Новий архітектурний стиль у другій половині XVII ст. швидко поширюється містами Лівобережжя і Слобожанщини. Найціннішою групою пам'яток слобід­ського козацького будівництва другої половини XVII - початку XVIII ст. є низка Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст. мурованих церков, форма й конс­трукція яких запозичені з дерев'яної архітектури: Покровська і Воскресенська церкви в Сумах, собор у Лебедині, Преображенський собор в Ізюмі (1685), Покровський собор у Харкові (1686). Останні дві споруди - найдавніші з уці­лілих архітектурних пам'яток Слобо­жанщини. Разом з тим продовжували зводитися і дерев'яні козацькі церкви.

На відміну від давньоруських та іно­земних храмів козацькі собори часто (коли кількість бань на церкві дорівнює п'яти, семи або дев'яти) не мають ви­раженого фасаду, вони однакові з усіх чотирьох боків, повернуті водночас до всіх частин світу, до всіх присутніх на майдані. При цьому ідея Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст. демократич­ності сполучається з ірраціоналізмом барокового світовідчуття, оскільки спроба обійти таку церкву довкола має наслідком відчуття дезорієнтації в часі й просторі, ефект певного метафізичного запаморочення. Внутрішня напруга за­думу проявляється в зовнішній експресії архітектурної пластики козацького со­бору. Він чимось нагадує живу й рух­ливу хмару, що опустилася на землю й не встигла застигнути. Стіни україн­ських барокових церков втрачають властивості колишньої чіткої окресленості, розчленовуючись, подрібнюю­чись, вигинаючись під різними кутами. Значна кількість виступаючих колонок, картушів, лиштви та інших декоратив­них прикрас теж беруть участь у цій світоглядній грі. Одні з них виступають вперед, інші, навпаки, занурюються в товщу Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст. стіни, утворюючи хвилеподібні лінії силуету споруди. Стіни охайно білилися, завдяки чому будівлі органіч­но вписувалися у навколишній пейзаж українських населених пунктів, у яких домінували хати-мазанки, і в природний ландшафт. Характерної форми бані та інші елементи мідного покриття фар­бувалися переважно у зелений або синій колір, хоча інколи, особливо у Києві, вкривалися позолотою. Цей стиль бу­дівництва вийшов далеко за межі козацької станової ідеології, ставши за­гальнонаціональним.

Протягом 90-х років XVII ст. під безпосереднім наглядом гетьмана Мазе­пи виникає окремий різновид бароко­вого церковного будівництва, який від­мовляється від первісного демократиз­му козацького бароко і втілює собою ідею величі Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст. авторитарного гетьмансько­го самодержавства, яку мали виражати передусім грандіозний Військово-Ми­кільський собор (1690-1696) і перебудо­вана Богоявленська церква Братського монастиря (1690-1695) в Києві. Обидві церкви разом з багатьма іншими пер­линами українського храмового будів­ництва зруйновані у 1934 р. Вже у 1709 р. повністю знищено Мазепинську резиденцію - Батурин. У цілому ж лише у Києві Мазепа вибудував чи відновив 20 споруд.

В дусі козацького бароко зводилися також світські кам'яні будівлі, пере­важно будинки Генеральної та полкових канцелярій, збройні арсенали, приватні будинки старшин і церковних архієреїв. До нашого часу з цих будівель дійшла лише мізерна частина (у Києві, Любечі, Козельці, Ніжині, Прилуках Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст., Чернігові), оскільки козацьке бароко було затав­роване як «мазепинський стиль» і став­лення до таких будівель було ідеоло­гічно упередженим. Однак церковні споруди у стилі козацького бароко про­довжували створюватись і далі, аж доки вже 1800 р. не вийшла спеціальна за­борона на таке будівництво.

Заможні міщани та купці україн­ських міст також вели активне кам'яне будівництво, в якому елементи бароко поєднувалися з іншими стильовими на­прямками залежно від смаку та запитів замовників.

У 1721 р. скасовано указ Петра І про заборону будувати з цегли у містах (крім Москви та Петербурга). В Україні з'являється низка споруд, що, зберіга­ючи Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст. основні ознаки стилю бароко, вже помітно наближаються до більш світ­ського й безтурботного стилю рококо (Покровська церква на Подолі 1722 р., дзвіниці Михайлівського Золотоверхого монастиря і кафедрального Софійсько­го собору, собор у Козельці). У 1731-1745 рр. під керівництвом німецького архітектора Й. Шеделя перебудовано приміщення Київської академії та збу­довано 93-метрову дзвіницю Києво-Пе­черської лаври. За проектом В. Растреллі у 1747-1753 рр. вже цілком у сти­лі рококо збудовано Андріївську церкву і Марїінський палац. Перевага стиліс­тики рококо відчувається і в архітек­турній композиції Свято-Юрського со­бору у Львові (1744-1767), а також у головній Успенській церкві Почаївської лаври. У цілому ж стиль Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст. рококо в Укра­їні ніби накладається на барокову осно­ву, немовби доповнюючи його.

Серед українських архітекторів у стилі бароко і рококо найвидатнішими були С. Ковнір (ряд будівель Києво-Печерської лаври), І. Григорович-Барський (перший київський водогін, ар­хітектурно-скульптурний «фонтан Сам­сона», церкви Покровська і Миколи На­бережного в Києві, а також ціла низка споруд в інших містах і монастирських комплексах) та Ф. Старченко. Найви­значніша пам'ятка дерев'яної україн­ської церковної архітектури XVIII ст. - запорізький Троїцький собор в Новобогородицьку (тепер - Новомосковськ), 65 м у висоту - найвища дерев'яна спо­руда того часу в Україні, була спору­джена народним майстром Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст. Я. Погрібня­ком уже напередодні скасування запо­розького козацтва (1773-1775).

Розвиток кам'яного будівництва сприяв розвитку барокового пишного рельєфного і ліпного оздоблення спо­руд. Інколи ліпнина і різьба вкривали церкви і дзвіниці суцільним «килимо­вим» орнаментом.

Органічним елементом архітектури Гетьманщини у цей час стає вирізна і ліпна скульптура на стінах. Майстром дерев'яної скульптури у містах і сло­бодах Лівобережної України був сло­бідський мешканець Сисой Шалматов - автор численних вирізних іконостасів і скульптур (міський собор у Полтаві, Мгарський монастир, церква Покрови у Ромнах). На Західній Україні, де тра­диції побутування скульптури були значно розвиненішими, автором чудо­вого скульптурного оформлення Свято Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст.-Юрського комплексу був видатний архітектор і скульптор Пізель.

Архітектура з виразними елемента­ми класицизму як реакція на напру­женість бароко та іграшковість рококо виникає вже у середині XVIII ст. Для класицизму були характерні суворість і чіткість архітектурних форм, відмова від пишного оздоблення, світлі барви (здебільшого, жовтий колір стін, білі колони). У таких спокійних, раціональ­них і дещо сухих формах виведено па­лату у Вишнівці на Волині (1730-1740), прибудову 1753 р. кафедральної Успен­ської церкви у Володимирі-Волинському та низку менших будинків і брам у багатьох містах Західної України. Яск­равими зразками класицизму в архітек­турі Гетьманщини були палац Рум'янцева Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст.-Задунайського 70-х років XVIII ст. в с. Качанівка Чернігівської області і ве­личаві палати кінця століття колишньо­го гетьмана Розумовського в Почепі, Яготині, Глухові та відбудованому Батурині. У батуринській палаті, збудо­ваній за проектом англійця Ч. Камерона у 1799-1803 рр., вже помітний вплив французького стилю ампір.

25. Живопис у другій половині XVII - XVIII ст.

У живописі українська культура цього періоду також послідовно пережила етапи бароко, рококо і класицизму. Для українського барокового живопису визначальним став виразний вплив фламандської аристократичної школи Рубенса, захоплення якою до­корінно змінило попередні національні традиції. Цей вплив дається взнаки вже у двох портретах 1652 р. дітей Б. Хмель Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст.­ницького, Тимофія і Розанди, але си­стемного характеру він набуває за геть­манування І. Мазепи. Разом з тим сти­лістика українського живопису цього періоду є досить різноманітною і нерів­ноцінною за майстерністю. Більшість парадних портретів (парсун) козацьких полковників, які уціліли, написані міс­цевими козаками-умільцями, які, однак, уміли передати настрій та вдачу зобра­жуваних старшин. Про реалістичну май­стерність козацьких живописців писав уже згадуваний Павло Алепський у се­редині XVII ст. До нашого часу дійшла, на жаль, лише незначна частка зі ство­реного майстрами ХУІІ-ХУІІІ ст.

У другій половині XVII ст. вже ціл­ком оформлюються школи іконописців і Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст. граверів, найбільшою з яких була школа Києво-Печерської лаври, для якої на роль наставників було закликано іта­лійських майстрів. Найвідомішими зразками київської школи монументального живопису є розписи Успенського со­бору й Троїцької надбрамної церкви у Києво-Печерській лаврі, яким прита­манні м'яка, пастельна форма письма, чуттєвість, округла плавність ліній, що налаштовують глядачів на замирювальний, дещо меланхолійний настрій, на­магаються підтримати життєрадісність світосприймання. Разом з тим драма­тичні сюжети, такі як «Вигнання торговців з храму» та особливо сцени страстей виконані з переданням відпо­відного неспокійній добі войовничого напруження. Зображувані на фресках постаті дихали тілесним і душевним здо­ров'ям, їхні рухи Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст. втратили будь-яку ску­тість і в цілому підкреслювали піднесе­ність настрою. Витворені Києво-Печер­ською мистецькою майстернею образи ставали каноном, зразком для насліду­вання в усіх інших куточках України.

Характерною складовою храмового живопису стає в цей час так званий ктиторський портрет. Ктиторами (на­родною мовою - титарями) називали фундаторів, жертводавців і опікунів тієї чи іншої церкви, а також діючих цер­ковних старост (голів парафіяльної ра­ди). У київських церков таких опікунів протягом їх історії було дуже багато. У вівтарній частині Успенської церкви Києво-Печерської лаври до її підриву в 1941 р. було зображено 85 історичних осіб - від князів Київської Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст. Русі до Пет­ра І (зрозуміло, що це далеко не всі ктитори, а лише ті, чиїм опікунством лавра особливо пишалася). Вони зобра­жені на повен зріст, причому малярська фактура портретів була пристосована до сану, що його займали портретовані в житті та історії. Непорушними зобра­жені старші церковні достойники, але чим ближчою до того періоду була історична особа, тим живішими ставали портрети, більше виразу й індивідуаль­ності віддзеркалювалося в обличчях.

Надзвичайної пишності та ошатності набули за доби бароко церковні іко­ностаси, в яких ікони розташовувалися у чотири, а то й п'ять рядів. Найвідомішими з уцілілих барокових іконоста­сів такого ґатунку Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст. є іконостаси з церкви Святого Духа в Рогатині у Галичині (се­редина XVII ст.) та церкви-усипальниці гетьмана Д. Апостола у Великих Сорочинцях (перша половина XVIII ст.). Вер­шиною станкового іконописного живо­пису XVII ст. є Богородчанський (Манявський) іконостас, який виконано протягом 1698-1705 рр. майстром Ио­вом Кондзелевичем. Тут по-новому від­творюються традиційні біблійні сцени. Зображено живих реальних людей, пов­них динаміки, навіть одягнених у місцеві костюми. В глибині картини мистецьки змальовано відповідні краєвиди.

Досить рано в іконописання потрап­ляють елементи стилю рококо, що по­в'язано з активним використанням уч­нями лаврської мистецької майстерні в ролі зразків малюнків Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст. батьків французь­кого рококо Ватто і Буше, представле­них в учнівських альбомних збірниках (так званих кунтсбушках). Доба рококо вносить і в парсунний портрет більшу легкість і галантність, додає характе­ристичні дрібні деталі, з'являється мода на виконання жіночих парсун. Яскравим зразком модернізованого в дусі рококо іконописання і монументального фрес­кового живопису, для якого характер­ною була домінантність легких пастель­них тонів з особливою любов'ю до ро­жевого і блакитного, є розписи Андріїв­ської церкви у Києві, виконані О. Ант-роповим і Г. Левицьким.

Останній з майстрів більш відомий як пізній представник Київської граверської школи, до якої належали такі визначні Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст. майстри граверської справи, як брати Леонтій та Олександр Тарасевичі, Іван Щирський, Л. Крщонович, Д. Голяховський, А. Козачківський та ін. На зміну деревориту у другій половині XVII ст. приходить мідьорит, тобто гравюра на міді, що дозволяє значно покращити якість граверних відбитків. Розвиток граверства відбувався у тіс­ному зв'язку з випуском студентських тез, потребами книгодрукування, а та­кож замовленнями панегіриків та гра­вірованих парсун заможною шляхтою, старшиною та російськими можновлад­цями. Разом з тим серед робіт братів Тарасевичів та їхніх пізніших колег можна знайти не тільки розкішні алего­ричні композиції світського та релігій­ного характеру, а й реалістичні граверські замальовки Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст. пейзажів, пір року та сільськогосподарських робіт.

З часом дедалі сильнішими ставали в живописі елементи класицистичного реалізму. Найвидатнішими майстрами українського класицистичного живопи­су в XVIII ст. були Дмитро Левицький (1735-1822) і Володимир Боровиковський (1757-1825). Вони спочатку навча­лися в Україні, потім, за звичною тоді практикою, мали перебиратися до Пе­тербурга, їх портрети є кращими зраз­ками живопису того часу в Російській імперії. У 1753 р. імператриця Єлизавета видала указ: трьох українських хлопців з придворної капели, які втратили голос, віддати в художню науку. Цими хлопцями були Кирило Головачевський, Іван Саблучок (прізвище деформували в «Саблуков») і Антон Лосенко. Кожен з них зробив значний Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст. внесок у розвиток класицистичного мистецтва. Особливо уславився своїми портретами А. Ло­сенко, який писав також: великі полотна («Володимир і Рогніда», «Принесення в жертву Ісака»). К. Головачевський та­кож плідно працював у Петербурзі, а І. Саблучок добився повернення в Укра­їну і відкрив у Харківському колегіумі під назвою додаткових класів справжню високохудожню майстерню класицис­тичного живопису, з якої за 30 років вийшло чимало талановитих портретис­тів, доки цю майстерню не ліквідували в 1798 р.

26. Музична культура у другій половині XVII - XVIII ст.

Висока музична культура завжди була характерною рисою роз­витку українського народу, на різних етапах його історії сприяла формуван­ню української нації. «По всій Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст. руській чи то козацькій землі, - писав подо­рожній грек з Антіохії Павло Алепський 1653 р., - дивний і гарний факт спостерігали: мало не всі вони, навіть більшість їхніх жінок і дочок, уміють читати і знають порядок служб церков­них і церковні співи». З неменшою по­хвалою говорить про культуру україн­ського співу і саксонський пастор Гербіній, який чув церковний спів у Києві й ставив його вище за спів західно­європейський. Динамічна і драматична за своїм характером барокова культура особливо сприяла розвитку старих і виникненню нових музичних жанрів.

З середини XVII ст. почали з'явля­тися барокові світсько-духовні невеликі музичні твори Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст. - псалми і канти, скла­дені здебільшого для хору а сареllа на три голоси з яскраво фігурованою ба­совою партією. Розквітає пісенна твор­чість: з'являються нові жанри ліричної пісні для вираження індивідуальних, інтимних почуттів і настроїв; виникають численні різновиди жартівливих пісень, часто фривольного характеру; створю­ються нові форми танцювальних пісень. У добу бароко відбувається зближення віршованої й пісенної літератури з на­родними піснями. В самій музичній будові народної пісні виразно прояв­ляються професійні музичні риси: октавовий устрій, ясно означена тоніка та ввідний тон, модуляції в паралельну тонацію тощо.

Ще у XVII ст. у школах і у Києво-Могилянській Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст. колегії студентів навчали співу за лінійними нотами, що нази­вались у Московському царстві «київ­ське знамено». Зберігся «Реєстр нотових зошитів» хору Львівського братства від 1697 р., в якому перелічено 267 партесних співів, розписаних на три й біль­ше (до 12) голосів. Цей реєстр подає й більше десятка імен авторів цих компо­зицій - тогочасних українських компо­зиторів, але самі їхні твори, на жаль, не збереглися, так що їх імена мало що мо­жуть сказати за винятком імені киянина Миколи Ділецького. У 1677 р., в самий розпал Руїни, М. Ділецьким у Вільно була видана «Граматика мусикійська». Це був кращий музичний посібник того часу: давні церковні мелодії Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст. в ньому поєднувалися з народними піснями та інструментальними композиціями. Есте­тичні ідеї Ділецького справили помітний вплив на розвиток музичного мистецтва не стільки в Україні, де вони вже були відомі й раніше, скільки в Москві, куди Ділецький переїхав для проживання.

Українська музична культура поши­рювалася у Московії й раніше. Ще у І652 р. виїхав до Москви архімандрит Михайло з «начальным певцем, творцем пиния строчнаго» Федором Тернопольським та ще десятком співців. Трохи згодом патріарх Никон заклав під Мос­квою Новоєрусалимський монастир і встановив там службу з «київським спі­вом», інший монастир з українськими монахами заклав боярин Ф. Ртищев. На­віть Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст. у московському «Дівичому» мо­настирі співали «старіцы-кыєвлянки». Часто музиканти не бажали виїздити за межі України й українська світська і духовна влада, доки могла це собі до­зволити, відмовляла у висиланні співців. Але вимоги про переїзд не тільки не зменшувалися, але постійно збільшува­лися.

Музичною столицею Лівобережжя і перевалочним пунктом для підготовки музикантів для всієї імперії став Глухів - гетьманська резиденція XVIII ст. Тут існувала спеціальна школа, де ви­вчали вокальний спів, гру на скрипці, басах, гуслях, флейтах. В Києво-Моги-лянській академії існував хор студентів числом до 300 осіб. Щорічно відбува­лося свято хорів на Контрактовій площі Подолу. При дворі імператриці Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст. Анни Іоанівни було організовано придворну капелу співаків, яка набиралася спо­чатку виключно з українців. Відтоді одяг студентів Київської академії став своєрідною уніформою церковних пів­чих по всій Російській імперії, особливо по архієрейських хорах. Цей звичай одягатися зберігався аж до революції 1917 р.

На тексти народних дум створюва­лася музика, починається обробка на­родних пісень, наприклад, «Ой під виш­нею, під черешнею». Одним із найталановитіших народних композиторів то­го часу був Семен Климовський, відомий у літературі як «Харківський козак-піснотворець». Широке визнання талан­ту Климовського принесла пісня «Їхав козак за Дунай», яка стала народною. Її друкували з нотами і співали в Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст. Росії, вона знайшла відбиття в поезії Пушкіна «Козак». У 1808 р. пісня була пере­кладена німецьким послом X. А. Тігде, потім з'явились переклади у Польщі, Чехії, Болгарії, Франції, Італії, США, Канаді. На тему пісні була створена варіація італійським композитором Т. Траєтті. Мелодію пісні двічі обробляв Л. Бетховен, оранжував К. Вебер. Пос­тать Климовського зацікавила росій­ського письменника О. Шаховського і композитора К. Ковача, які у 1812 р. на­писали про нього оперу-водевіль «Козак-стихотворець ».

Видатними українськими компози­торами XVIII ст., які тривалий час пра­цювали і в Росії, були Максим Березовський (1745-1777) і Дмитро Бортнян­ський (1751-1825).

М. Березовський почав складати Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст. інструментальні композиції ще під час навчання у Київській академії, якими вже тоді звернув на себе увагу. Через Глухівську музичну школу він потрап­ляє до придворної капели, а звідти був відправлений до Болонської музичної академії в Італії, де навчався у відомого музичного теоретика Мартіні, в якого у той самий час навчався і Моцарт. У конкурсі за розміщення імені кращого учня на «золотій дошці» академії Бе­резовський переміг Моцарта, написавши оперу «Демофонт» на лібретто Метастазіо. Але після тріумфального повер­нення до Петербурга, де йому пророку­вали блискуче майбутнє, серед придвор­них інтриг недосвідченого Березовського було «затерто», що глибоко Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст. вра­зило його м'яку вдачу. Князь Потьомкін мав намір зробити Березовського рек­тором музичної академії в Кременчузі, яка так і не була відкрита. Доведений до розпуки композитор у віці 32 років на­клав на себе руки. З духовних компо­зицій Березовського особливо славля­ться «Вірую», концерт «Не отвержи мене», деякі «причасні стихири» тощо. Сила почуття разом із простотою, повна узгодженість музики зі словом, нова форма у самій будові концертів, загаль­на творча оригінальність і висока тех­ніка - основні прикмети творчості М. Березовського. У концертах компо­зитора помітний вплив української народнопісенної творчості.

На відміну від М. Березовського, інший вихованець Глухівської музичної школи Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст. Д. Бортнянський поєднував ви­сокий музичний талант зі здібностями робити щасливу кар'єру. Після навчання у Венеції він здобув посаду директора придворної капели, спів якої підняв до небувалої перед тим висоти. Міцні зв'язки при дворі забезпечили йому не­залежність від кон'юнктурних змін. Окрім опер на французькі тексти з ба­гатою оркестровкою, у світській інстру­ментальній музиці Бортнянський ство­рив симфонію та кілька сонат, але най­більше він уславився як вокальний ком­позитор. Досі не втратив популярності напівсвітський гімн «Коль славен», а у церквах грецького обряду досі постійно виконуються його композиції, яких він залишив досить багато (35 чотириго­лосних концертів Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст., 21 окремий спів, 30 гімнів тощо). Усі ці твори є бездоганними з боку музичної техніки і відзна­чаються чистотою голосоведения. За пе­реказами, у Відні Бетховен спеціально вчащав до уніатської церкви, аби послу­хати композиції Бортнянського. Зберег­лися також повні захоплення рецензії про церковні співи Бортнянського французького композитора і суворого музичного критика Берліоза.

Життя трагічне, далеке від придвор­ного блиску і повністю присвячене роз­витку української культурної традиції, провів композитор Артемій Ведель (1767-1806). Уже те, що композитор рішуче не хотів виїздити з України до російських столиць, робило його неблагонадійним. Коли раз його, власне, силоміць привезли до Москви, він при першій нагоді Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст. втік на батьківщину. Як композитор Ведель на свій час вважався консерватором, оскільки ігнорував італійську моду, а зосередився на опра­цюванні власне українських музичних традицій. За життя у Києві Веделя завжди притягувала Києво-Печерська лавра з її особливими лаврськими роз­співами. У творчості Веделя помітний також вплив українських кантів, ліричних пісень і творів з репертуару київських лірників і бандуристів. Веделя вабило духовне життя, і писав він переважно духовні музичні твори. Крім хорової капели у Києві очолював деякий час подібну капелу в Харкові. Після по­вернення до Києва Ведель узяв якусь участь у не відомих насьогодні антиімперських заходах, так Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст. що мусив пере­ховуватися від урядових переслідувань. У Лаврі він постригся у ченці, але це його не врятувало. Веделя було арешто­вано, допитано й ув'язнено. За одними відомостями, його закатували чи заду­шили там, а за іншими - непритомного вивезли з в'язниці і він помер на волі від ран. До початку XX ст. твори Веделя зберігалися в архіві Київської духовної академії, тому практично не були відомі широкому загалу.


documentaitibgj.html
documentaitiiqr.html
documentaitiqaz.html
documentaitixlh.html
documentaitjevp.html
Документ Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст.